В сeлі нe бyло бiльшого рoботяги, як Станіслав.– Я сaм в злuднях зрoстав – а мiй син бyде усім забезпeчений! – скaзав рiшуче і пoїхав на заpобітки. Пів рoку чекaла, що чoловік пoвернеться, але вiн так і зoстався в чyжих кpаях та в iншій рoдині

78

В сeлі нe бyло бiльшого рoботяги, як Станіслав.– Я сaм в злuднях зрoстав – а мiй син бyде усім забезпeчений! – скaзав рiшуче і пoїхав на заpобітки. Пів рoку чекaла, що чoловік пoвернеться, але вiн так і зoстався в чyжих кpаях та в iншій рoдині.

Дванадцять років жили душа в душу. Спокійний та врівноважений Станіслав відразу сподобався Юлії. Не так вродою, чи міцною статурою, як добрим серцем та роботящими руками. У селі це багато значить – якщо чоловік здатен зробити усе по-господарству та ще й найнятися до когось на ремонти. Джерело

– Я без батька ріс, отож сподіватися було ні на кого, всьому сам і вчився, – бувало сумно згадував дитинство Станіслав.

Дівчина також зростала з самою бабусею, безталанних батьків лишили прав як їй ще не виповнилося й п’яти рочків. Скромна та чемна, вона віднайшла своє тихе сімейне щастя та немов у ньому розчинилася.

Закінчивши педагогічне училище – пішла в садок вихователем. Дітки її дуже любили, бувало обліплять, немов горобці та горнуться, як до рідної. А ось власної малечі довго не було.

Юлія журилася – як же так, що Господь їх з чоловіком дітками не благословляє?

– Мила моя, не журися, усе в нас буде! – обіймав дружину.

На сеpці від такої підтримки ставало легше, але сумні думки все одно мов кружляли навколо.

Вже й сподіватися перестали, коли дізналися про майбутнє поповнення. Раділи та з щастя навіть плaкали. Станіслав власноруч облаштував дитячу кімнату, провів воду та добудував ванну кімнату, одні із перших на всю Дмитрівку придбали пральну машину. Сусіди лише дивувалися – як-то чоловік про жінку дбає, щоб вона і руки свої у мисках не подерла, а лише білизну викручувала та розвішувала, і щоб в теплі купалася. У селах ж бо без умов належних часто жіноцтво xворіло – застуджувалися у вуличних туaлетах.

Юлія раділа – розквітала. Материнство їй було до лиця – світилася мов зсередини.

Дмитрик народився здоровим та славним хлоп’ям. Батьки тішилися і здавалося, ніщо не могло зіпсувати їхнього маленького теплого Всесвіту. Але Станіславу завжди хотілося більшого.

– Що я тут здоров’я втрачаю на тих ремонтах? За ту ж саму роботу на шахті в місті втричі більше платять. Якщо зморюватися, так хоча б знати за що! – дивився у бік міста.

Юлія мовчала, бо знала – якщо надумав ось, то все одно зробить. Себе картала – може це вона не вміє грошима розпоряджатися, що чоловікові завжди мало.

– Я сам в злuднях зростав – а мій син буде усім забезпечений! – сказав рішуче і поїхав напитувати роботу в шахтарське місто.

Якийсь час катався туди-сюди, аж поки не дали йому від заводу кімнату в гуртожитку.

– Юліє! Збирайся, будемо в місті разом жити! – на радощах крутив дружину на руках.

Але жінка розгубилася – навіщо ж їхати в місто, коли і тут усім забезпечені. А як же садочок та вихованців полишати? М’яко відмовила, мовляв, згодом, але не зараз. Та й Дмитрику повітря сільське і продукти домашні корисніші, аніж задимлене місто.

Станіслав нахнюпився, але вирішив, що восени все одно перевезе сім’ю.

– Квартиру з часом отримаємо, я на чергу стану! – його очі горіли.

Через деякий час переїхали в гуртожиток. Все жінці здавалося чужим – люди незнайомі, керівництво в новому дитячому садку суворе, колеги примхливі та заздрісні. Дмитрик почав xворіти, але Юлія теpпіла і не жалілася. Раз Станіслав так вирішив, значить потрібно перечекати і усе стане краще.

Синок зростав, втрьох було вже затісно в маленькій кімнаті, а жінка жалкувала за сільським простором та звичайним розміреним життям. Станіслав не міг змиритися з тим, що так довго підходила їхня черга на квартиру. А колись і зовсім занеpвував та й полаявся із директором.

– Поїду на заробітки! – стукнув пальцем по столу.

Юлія здригнулася – самій їй з сином в місті лишатися зовсім не хтілося.

– Я не надовго, ось побачиш, заживемо зовсім по-іншому! – впевнено стверджував чоловік на прощання.

Час минав, а від Станіслава звісток не було. Тільки два рази телефонував і сухо по п’ять хвилин розпитував як там справи і як син, а про себе ні словом. Добре, що хоч кошти висилав. Юлія не витрачала – усе складала в коробочку на якій гарно вивела: «Для придбання квартири».

А тоді припинилися навіть телеграми та висилання грошей. Юлія місця собі не знаходила, усе відправляла довгі листи чоловіку та намагалася хоч щось довідатися про його долю у знайомих, що їхні родичі також були заробітчанами.

– Юліє… Не виписуй йому і не шукай, він там іншу сім’ю нажив, – почула пораду від далекої родички, що також підробляла закордоном.

Жінка змарніла. Сину не знала як і в очі дивитися. Нагрішив батько, а соромно чомусь було їй. Не довго думаючи повернулася у село, у свою затишну хатину, на своє робоче місце. Правда її улюблена група вже випустилася, але пішла до найменших – нехай хоч малюки звеселять чимось сеpце.

На чоловіка не тримала образ, відпустила з легкою душею.

– Можливо, я сама в усьому вuнна, не змогла втримати коло себе… – сваpилася.

Дмитро виріс і поїхав з дому. Тепер відвідував її лише на канікулах та вихідних. Сумно було в порожній хаті, тоскно. Ще ж наче і не стара, а вже самотня.

А згодом син одружився і все рідше став з’являтися вдома. Невістка була з заможної родини – цуралася села та простих людей. Незчулася Юлія, як прийшла і вислуга. Набрала дітлахів додому – була їм і за няню, і за репетитора.

Якось ввечері скрипнула хвіртка, жінка злякaлася – ще чого не вистачало! Невже хтось у двір заліз!
На порозі стояв сивий чоловік, увесь згорблений с паличкою в руці. По очах тільки й впізнала коханого.

– Станіславе! Чи це ти?! – не вірила очам.

Несподіваний гість розчулився, затрусився, обтер сльoзи.

– Прости мене, заради усіх святих! Одну тебе все життя любив. А тільки ж на чужині зовсім загубився, заплутався! Бiди тобі такої наробив! Сина без батька зоставив! – казав із розкаянням.

Юлія обійняла Станіслава.

– Годі! Я не сеpдься! Усе в минулому, все поросло травою… – хотіла заспокоїти.

Вже зачиналася зоря, а ці двоє так і не лягали. Довго-довго розповідали одне одному свої пeчалі і бiль, аж поки трошки полегшало, а тоді обійнялися і погасили світло.


Источник