Увечері, як і домовлялися, Роман з Іриною  поїхали в село. Дівчина попередила батьків, що приїде не сама. На порозі їх зустрів батько: – То майбутній зять, чи як? – запитав. Той Великдень їм запам’ятався назавжди

8

Той Великдень для Романа з Іриною став знаковим. Додому вони поверталися дуже щасливі. «А життя таки прекрасне, – мовив Роман. Й Ірина зрозуміла, що її старання не були марними. Бо на шляху до щастя їй довелося багато пережити.

Хлопець був із заможної родини, його батьки працювали в одному з вузів, тож після закінчення школи він поповнив студентську сім’ю. Ні в чому не маючи проблем, Роман відрізнявся від інших: дорогий одяг, на другому курсі вже мав авто, правда, ним мало їздив, бо батько не дозволяв, обіди в дорогому кафе. Від дівчат відбою не було. А він закохався в горду красуню Анну. Дівчина користувалася своєю вродою, на молодших не заглядалася, і на першому курсі вже зустрічалася з п’ятикурсником. Роман не звик до поразок, тож не давав проходу дівчині. Але все марно… Як тільки побачить, що вона йде, тримаючись за ручку з Русланом, то ніби коти шкребуть по душі. За матеріалами.

– Не ходи і не мрій. Я виходжу заміж, а ти гарний, тож знайдеш собі іншу, – випалила якось Анна, коли хлопець перепинив її біля під’їзду увечері.

Відтоді Романа ніби підмінили, хлопець почав заглядати в чарку. З часом це захоплення переросло у звичку. Роман почав прогулювати заняття. Одного разу, коли він не прийшов на пару, у двері його квартири подзвонили. Ромко солодко потягнувся і зі словами: «Кого там принесло?», пішов відчиняти… О, Іруся.

– А ти чого тут? – запитав одногрупницю, яка стояла, усміхаючись хлопцеві.

Він з дівчиною спілкувався мало. Адже Ірина була тихонею. Сиділа на останній парті, хоч і добре вчилася. Приїхала вона в місто із сусідньої області. І не соромилася, що живе у сільській місцевості. Багато розповідала про природу, про те, що батьки приватно господарюють. Коли літо, їй ніколи ніжитися на сонці чи біля озера – вистачає роботи у полі.

– Колись покажеш, як там, у твоєму селі? – кинув одного разу Роман.

Ірина зашарілася і мовила:

– Добре…

Зараз вона прийшла до нього, навіть сама не знає, чому. Їй давно вже подобався Роман, але вона не «вішалася» до нього на шию. Мовчки спостерігала за його життям, засмучувалася, коли бачила його з іншими. А коли Роман став таким, як зараз, то у дівчини душа плакала. Тож у перший же день, коли Роман не прийшов у вуз, Ірина вирішила завітати до нього. У друзів розпитала адресу і наважилася постукати у двері хлопця. Той здивувався, але запросив Ірину до квартири:

– Що дивишся? Шкода тобі мене?

– А ти слабак. Думаєш, вона одна на світі? Ой, що я кажу… – запнулася на півслові. – Знаєш, – щиро усміхнулася, – а давай поїдемо до мене у гості.

Ти ж обіцяв подивитися оте нудне село. Тим більше, що незабаром свята. Весна, у нас гарно. І ти іншими очима подивишся на світ.

– А давай…Коли їдемо? Сьогодні?

– Завтра, – розсміялася Ірина. – Якраз п’ятниця, попереду вихідні. А в неділю Великдень. Але ти не думай, що будеш святкувати. Ще трохи попрацюєш…

– А як ти представиш мене батькам? У селі ж у вас такі традиції!

– Друг…

– А якщо більше? – по-змовницьки мовив Роман. І пильно дивлячись у вічі Ірині, побачив, що вони у неї великі і голубі, а також гарна усмішка. І вона ніяковіє, коли він до неї залицяється.

– А на більше треба заслужити, – мовила і перевела тему на книги, яких у Романовій кімнаті було дуже багато.

Після пар, як і домовлялися, молоді люди поїхали в село.

– Скільки вже можна трястися по цьому бездоріжжю, – нив Роман, схиливши голову на плече подруги. Та покуйовдила його волосся і заспокоїла:

– Ще трошки. Не будь вередливим підлітком.

– І то ти щовихідних так їздиш?

– А є вибір? – відповіла.

Ірина попередила батьків, що приїде не сама. Увечері на порозі їх зустрів батько:

– То майбутній зять, чи як?

– Друг, – відповіла Ірина.

– А може, і майбутній зять, – засміявся Роман.

У вимитій хаті вже пахла паска. Великі білі буханці, щедро залиті білком, на яких Ірина мама написала шоколадом «Христос Воскрес», лежали на застеленому білою скатертиною столі. Поряд – кошик і вишитий рушничок. Роман не міг відірвати очей від цього столу:

– Так багато… Мабуть, інших пригощаєте?

– Пригощаємо, – защебетала Ірина, – знаєш, скільки у моїх батьків хрещеників. Оті маленькі пасочки для них.

Наступного дня Ірина постукала до кімнати, де спав Роман, зі словами: «Вставай, ледащо, будемо яйця фарбувати». Хоч як хлопцеві хотілося поніжитися у ліжку, але він пересилив себе і швиденько одягнувся. На порозі вже стояли батькові гумові чоботи: «Взувай, підемо на болото. Там якраз цвіте латаття. Люблю ним фарбувати яйця. Вони виходять жовтенькі, ніби маленькі курчата… Наскубемо березових бруньок – це для зелених.

А зі столового буряка нафарбуємо червоненьких…» Прості сільські істини Роман сприймав як велику премудрість.

– Може, таки супчику з грибами поїсте… А ти, майбутній зятьку, ще, може, і сто грамів не проти? – компроментуюче запитав батько.

– Ні-ні… – сказав Роман, зашарівшись по самі вуха. І додав: – А сніданок треба заробити. Чи не так? – і схопивши за руку Ірину, мерщій гайнули з хати.

У селі пахло весною. Дерева от-от мали вибухнути малесенькими листками. Трава уже піднімалася і створювала зелений килимок. На болоті вода була холодна, але жовте латаття уже яскравіло з цієї темноти. Аж шкода було рвати… Але ж то для свята, тож Роман складав ніжні квіти в сумку. Він у цей момент глянув на Ірину і подумав: «Яка ж вона гарна. Як можна було одразу не розгледіти таку вроду?» І він хлюпнув їй в обличчя капельку води. Вона йому линула цілу жменю…

…У кошику усміхалася пасочка, яйця на три кольори. Ірина мама запекла у печі домашню ковбасу з гірчицею та часником, тож і її кільце поклала в мисочку. Вийняла і зарум’яненого індика. Роман хотів ущипнути трішки скоринки, але Ірина пригрозила пальчиком: не годиться. І хлопець, ковтаючи слинку, дав слово почекати до неділі, коли усі вже розговіються.

– Розговітися… Я такого слова й не чув, – засміявся.

Із суботи на неділю Роман вперше у житті провів ніч у храмі. Зазвичай любитель подрімати, тепер він зловив себе на думці, що геть не хоче спати. Йому добре, солодко і спокійно. Йому спокійно тут і з цією дівчиною. Тож він ніжно взяв Ірину за руку. Вона усміхнулася. Коли священик мовив: «Христос Воскрес!», Роман і собі разом з усіма відповів: «Воістину Воскрес!»

– Ти знаєш, ради таких днів варто жити. Яке ж воно прекрасне, життя… – шепнув Роман. – Тепер це буде наше з тобою свято. Дякую, що повернула мене до життя… Воно чудове, якщо поряд є такі люди, як ти.

Тетяна ХУТІРСЬКА.

Фото ілюстративне.


Источник