Таня нічого не розуміла. Нічогісінько. За собою не знала ніяких гріхів. Генка був її першим коханням і першим чоловіком. Але ж її малюк. Темний. З чорними очима і чорненьким кучерявим волоссячком

23

Таня нічого не розуміла. Нічогісінько. За собою не знала ніяких гріхів. Генка був її першим коханням і першим чоловіком. Але ж її малюк. Темний. З чорними очима і чорненьким кучерявим волоссячком. Пише Газета “Життя”

Чий гріх? Хлопчик з’явився на світ дуже смуглим. Щоправда, синьоокий, з європей­ськими рисами обличчя, але замість того щоб біліти з кожним днем, навпаки, темнів.

Таня нічого не розуміла. Нічогісінько. За собою не знала ніяких гріхів. Генка був її першим коханням і першим чоловіком, що відкрив їй світ дорослого кохання. Підозрювати в чомусь своїх родичів чи чоловікових? Таке Тані навіть на думку не могло спасти. Про таке навіть думати було недоречно.

Уже мала старшу дівчинку, синьооке золотоволосе диво – копію Геннадія, навіть не Геннадія, а його матері, яка і зараз, у сорокап’ятирічному віці, зберегла красу молодості. За нею на вулиці оберталося все чоловіче плем’я від 18 до 70 років. Яночка (Таня назвала доньку на честь свекрухи) успадкувала від своєї бабусі абсолютно все: пишне золотисте волосся, небесно-блакитні очі, здивований погляд, легку ходу і струнку постать балерини. Від матері їй дістались тільки чорні брови, зламані посередині, як пташине крило, та довгі густі вії, також чорні, злегка закучерявлені на кінцях.

Таня пригадала, як вона тоді тішилась, що має таке вродливе маля, як їй заздрили сусідки у палаті, які зворушливо-ніжні листи їй передавали рідні, як її всі вітали вдома! А чоловік просто на руках її носив і не зводив захопленого погляду з донечки. Сам її купав, сам уночі вставав переповивати. А тепер? Що вона має написати Генці? В кожній записці він запитує, на кого схожий синок, які в нього очі, волоссячко. А вона не знає, що відповісти.

Коли дитину приносили годувати, Таня все сподівалась, що він зміниться. Палко молилася Богові, благаючи вчинити диво, мріяла, аби медсестра переплутала дітей і принесла їй чужого, нехай не такого вродливого, нехай звичайного, але білого бо як має пояснити рідні, а голов­не – чоловікові, Таня не знала. Не знала! Не уявляла собі реакції Геннадія, коли він побачить це личко, яке темніє з кожним днем. І очі, спочатку cині, а тепер темно-карі. Молилася. Одержимо благала Бога, але дива не було. І медсестра ніяк не бажала помилятися. Отож щоразу під час годування на Таню дивилося те саме серйозне горіхове личко, колір якого ще більше підкреслювали білосніжна шапочка.

На сусідньому ліжку теж не знала, що й робити молоденька мулатка Лаура. Її синок з’явився з небесно-блакитними очима, а голівку мав покриту м’яким біленьким волоссячком, схожим на ретельно вичесані пухнасті волокна льону. Дитина була не мулатом. Це був найсправжнісін­ський представник білої європей­ської раси. Але, на відміну від Тані, Лаура знала цьому пояснення. Той темний вечір вона воліє не згадувати взагалі.

Їй забаглося піти з подругою в кафе, хоч зазвичай ніколи цього не робила. В чужій країні вони всі трималися разом і завжди скрізь ходили веселою щебетливою зграйкою. А тут. Наче нечистий поплутав, ще й подругу вмовила. Лаура з сумом згадувала, як довго Джейн не пого­джувалася на її вмовляння, як палко переконувала її в протилежному, які аргументи знаходила. Де там! Лаура була глуха і сліпа, не бажала нічого ні чути, ні бачити. І вже тоді, в тому парку, усвідомила ціну власної легковажності, за яку довелося заплатити сповна. Усвідомила. Але, на жаль, занадто пізно.

Це маля було довгоочікуваним. Після одруження вони з чоловіком чекали на таке щастя довгих три роки… І вже зневірились, що колись стануть батьками, бо спеціалісти на всі запитання, а потім вже і плач Лаури безпорадно розводили руками, запевняли, що не бачать у неї ніяких відхилень, що варто було б перевірити чоловіка. Але Томас такі розмови сприймав як особисту образу і ні про які обстеження навіть слухати не хотів. Він був твердо впевнений у своїй абсолютній придатності до батьківства. Проте, як виявилося, його впевненості було замало.

Й ось аж після того випадку в парку жінка нарешті відчула в собі порух іншого життя. Том був на сьомому небі від щастя. Оточив свою дружину піклуванням та увагою, не давав ні до чого навіть доторкнутись, прибігав до неї тричі на день, готував їсти, обіцяв знайти квартиру і створити ідеальні умови для появи на світ свого нащадка. Коли настав час появи малюка, потурбувався про окрему палату з усіма вигодами. Але Лаура наполягла на двомісній. Було непросто залишатися самій, наодинці зі своїми думками та спогадами. Так вони з Танею опинилися в одній палаті й відразу відчули одна до одної симпатію.

Таня була така турботлива, така уважна! Сама ледве пересуваючись, залюбки допомагала Лаурі. А Лаура тримала свою таємницю від усіх.

Аж тут, після появи малюків, несподівано для себе вона розповіла Тетяні про пригоду в парку. Таня докладно розпитувала Лауру про ту подію, співчувала і появу на світ білошкірої дитини в сусідки розуміла, як ніхто, бо, як кажуть, у цій ситуації цілком могли потиснути одна одній руки. Тепер у її кучерявій голівці з’являвся план. План парадоксальний, але цілком прийнятний для прагматика. Жінка вирішила запропонувати Лаурі помінятися дітьми.

– Ти розумієш, – переконувала мулатку, – це найкращий вихід для нас обох. Ніхто нічого не знатиме. Треба все продумати до найменших деталей і зробити так, щоб комар носа не підточив.

– Як ти сказала? – не зрозуміла Лаура україн­ської алегорії, а коли Таня їй пояснила, що ці слова означають, навіть розвеселилася.

Помалу звикала до Таниного плану, він їй здавався вже не таким неприйнятним, а надто коли показала чоловікові через вікно не власного сина, а Танину дитину. Томас стрибав під вікном, щось вигукував, реагував на появу у вікні власного нащадка з усіма притаманними його народу бурхливими емоціями. Побачивши свого Томаса таким щасливим, Лаура вирішила погодитись на обмін дітей. Врешті, якщо показала чоловікові чужу дитину, то вже не мала шляху відступу. Це було зрозуміло. Тепер їм обом належало добре думати, яким чином здійснити задумане.

– Нам потрібен спільник серед медперсоналу, – переконувала Тетяну Лаура, – ми самі з цим не впораємось!

Але Тетяна і слухати не хотіла:

– Ти що? Що ти говориш? Гадаєш, нам дозволять так просто обмінятися дітьми? Це ж тобі не сумочки і не рукавички! Не будь наївною, Лауро!

– Що ж нам робити? Який тоді вихід? Що ти пропонуєш? – зацікавлено підвела голову Лаура. – Маєш конкретний план?

– Маю! – змовни­цьки підморгнула їй Тетяна. – Тільки не знаю, чи спрацює.

– Ану кажи. Обміркуємо.

– Тільки пообіцяй, що сприймеш мої слова спокійно, без зайвих емоцій. Обіцяєш?

– Обіцяю. Кажи! – Лаура відчула, як усередині все напружилось.

– Хоч би що я сказала? – не вгавала Тетяна.

– Хоч би що ти сказала – мов сом­намбула, повторила жінка.

Тетяна скоса глипнула на співрозмовницю, вагаючись, бо не уявляла, як та сприйме її план.

– Тільки, благаю, спокійно! – попросила лагідно.

Наступного дня Лаурі принесли передачу і лист від чоловіка. Прочитавши його, вона не зблідла.

– Що? – перелякалася Тетяна. – Ларонько, що трапилось?

– Томас.

– Що Томас?

– Томасова мати погано мебе почуває. Йому треба негайно їхати додому. Він не знає, що робити. І мене не може залишити напризволяще, і їхати потрібно

– Лауро! – зраділа Таня. – Може, мої слова зараз здад­уться блюзнірством, але дякувати Богу! Нехай його мати видужує! Я бажаю їй усього найкращого, але то щастя для нас, що так трапилось! Добре, що Том їде! Нам із тобою просто поталанило!

– Хто ж мене тепер забере? – не могла второпати розгублена Лаура.

– Я тебе заберу! Хто ж іще? Я! Моя рідня! Все склалося краще, ніж я сподівалася. Поки твій Томас приїде, ми вже будемо у мене вдома і, якщо нам Бог допоможе, оформимо дітей і отримаємо на них свідоцтва про наро­дження.

– Якби ж було так! – зітхнула Лаура.

– Так і буде!

***

Тетянина сім’я прийняла Лауру з немовлям, як рідну. Дві юні мами, які клопоталися про своїх малюків, були такі зворушливі, що кожен намагався їм чимось допомогти, запропонувати свої послуги.

Щоправда, цілий день вони залишалися у великому будинку самі, якщо не рахувати Танину бабусю Катерину, якій, власне, і належав той будинок. Його побудував дід Тетяни, полковник у відставці. Йому за весь довгий вік служби так набридли казенні квартири, які доводилось мало не щорічно міняти, неоковирні меблі з інвентарними номерами, постійні переїзди, що, подавши рапорт у відставку, почав зводити власний дім.

– Хочу у старості пожити, як людина. Маю я на це право чи ні? – відповідав на всі заперечення домашніх, відкидаючи їхні звабливі пропозиції про квартиру в багатоповерхівці зі всіма вигодами і відмахуючись від численних аргументів на користь такого помешкання.

Будинок вийшов на славу: просторий, двоповерховий, з мансардою і справжнім зимовим садом. У ньому всім вистачало місця. І вся рідня, оселившись у тій розкоші, відразу оцінила численні принади особняка й визнала, що дідусь, безперечно, мав рацію.

Поява в будинку ще однієї красуні з таким самим внесла в розмірене життя мешканців пожвавлення та екзотику. Особливо появі незнайомки зраділа бабуся. Вона відразу оточила Лауру увагою та ніжністю, по десять разів на день допитувалася, чи їй добре, чи зручно, чи чогось потребує, пропонувала свою допомогу. Лаура ніяковіла, а Таня навіть почала ревнувати.

– Я не знаю, хто з нас двох твоя внучка, хто з нас привів на світ тобі правнука… – ніби жартома обурювалась, але в голосі було чутно легку образу.

– Танько! Як тобі не соромно!? – шпетила її бабуся, колишня артистка, яка до старості зберегла свою красу і сценічний голос. – Ти живеш у себе вдома, оточена увагою і любов’ю рідних. А вона тут сама-самісінька. Мало того, що в чужих людей, то ще й у чужій країні. Подумай, як їй самотньо.

– Ларонько! – Танька, відчувши докори сумління, бігла обнімати Лауру, яку перейменувала в Лару, і зніяковіло виправдовувалася: – Ларонько! Я не хотіла! Не ображайся на мене! Будь ласка! Я така егоїстка! Не ображаєшся, ні? – допитувалася, мов дитина, обнімаючи жінку за шию і винувато зазираючи в її чорнющі очі.

Лаура, звичайно, не ображалася, і щаслива Таня бігла до свого Світика (як вона його пестливо кликала, бо хлопчика назвали Святославом) і, хапаючи його на руки, носила малюка всім будинком.

– Не привчай до рук! – сердилася бабуся.

Вдавано сердилась, звісно, бо хто міг сердитися на цю щасливу молоду жінку, таку невимовно прекрасну у своєму святому материнстві?

Лаура свого Томаса на руки брала рідко. Вона якось ніби соромилася виявляти ніжність, пестити його, називати ласкавими іменами, цілувати, стискати в обіймах, як це робила Тетяна.

– Дивлячись на Лауру, можна подумати, що вона зовсім не любить своє маля, чомусь дивно ставиться до дитини, – якось промовила мати до Тані, коли вони купали Світика.

– Не вигадуй, мамо, будь ласка, – зашарілася Тетяна і відвела очі вбік, щоб мати в них нічого не прочитала. – Просто вона стримана. Та й соромиться, мабуть: у чужих людей живе!

– Бідне маля, – тільки зітхнула мати і більше нічого не сказала.

Пізно ввечері, коли вже всі розійшлись у свої спальні, Таня крадькома від Геннадія шмигнула в дитячу. Лаура, мабуть, заснула, бо з її кімнати світло не пробивалося, за дверима було тихо і темно. З кутка, де лежав Світик, долинало голосне посапування. Але Таня навшпиньки підкралася до іншого ліжечка, яке стояло в протилежному кінці кімнати і звідки не було чути ні звуку.

– Спить… – полегшено зітхнула, підійшовши близько і схилившись низько над ліжечком.

Проте малюк не спав. Він зосере­джено смоктав свій великий пальчик і дивився просто перед собою широко розкритими великими чорними оченятами. Погляд тих оченят був серйозний, недитячий. Серце молодої жінки моментально покотилося кудись униз. Вона безсило опустилась навколішки.

– Сину! – простогнала. – Синочку мій! Прости мене! Прости! І не проклинай. Не суди. Не було в мене іншого виходу. Не було. Тобі буде добре, я знаю. Я впевнена. Якби не ця впевненість, я ніколи не віддала б тебе. Ніколи! Повір! Тебе там любитимуть, як рідного, – шептала, мов одержима. – А я любитиму чужу, їхню дитину. Я вже її люблю. Мені зда­ється, що то я його мати. Він такий схожий на Геннадія! Це просто якась містика! Може, в тому є воля Божа, бо колись мене бабуся вчила, що без Його святої волі навіть волосинка з голови не падає. Може, то Він, святий та мудрий, мені такий вихід підказав. Пожалів нас обох: і мене, твою нещасну маму, яка не сміє нею назватися, і Лауру, яка тобі ту маму замінить. Так уже мусить бути! Як є, мусить бути. Ми вже нічого не змінимо. Нічого.

Малюк заснув уже давно, хоча його сон був неспокійним. Він здригався і схлипував уві сні, крутив голівкою, ніби щось заперечував, ніби проти чогось протестував. Томас спав, а Тетяна все шептала і шептала над ним, немов промовляла заклинання.

А за два дні несподівано приїхав Томас.

Від’їзд Лаури зі сином збігся із відря­дженням Геннадія. Він тепер часто їздив у ті відря­дження, значно частіше, ніж до появи в будинку нових мешканців. Річ у тому, що чоловік працював у спільній україн­сько-німе­цькій фірмі і йому доводилось брати участь у різних засіданнях, презентаціях, спільних навчаннях тощо, які відбувалися в Мюнхені. Але тепер ті від’їзди стали системними. Появу Лаури з малюком Генка зустрів без ентузіазму, хоч і без ворожості. Здавалося, йому це було байдуже. Щоправда, Таня інколи вловлювала швидкі, як спалах блискавки, погляди, що їх Генка кидав на Лауру, і в тих поглядах вона ясно бачила щось незрозуміле, старанно приховане. Генці було не по собі Чого? Якби Тетяна трохи більше над цим подумала, зіставила деякі факти. Але вона тоді подумала: після того, що пережила, Лаура, мабуть, кожного синьоокого білявого молодика асоціює з тим хто її перестрів у тому парку. На тому заспокоїлася і більше про той інцидент не думала.

Спорожнів великий будинок. Прощання, обійми, сльози, слова. Тисячі ласкавих слів. І все! Таня залишилася сама. Перші дні вона бродила будинком, мов неприкаяна. Мати з батьком вели сімейний бізнес, постійно пропадали на фірмі, їм було не до переживань доньки. Ні, вони, звісно, охоче їй допомагали. Як і раніше, тішилися онуком. Батько частенько гуляв із ним, гордо котячи візочок перед собою. Мати щодня допомагала купати хлопчика, сюсюкала до нього, носила, хоч сама сварила доньку, щоб не привчала дитину до рук. Та все ж. Таня відчула, що опинилася в дивному вакуумі, в якійсь ізоляції.

Ні батько, ні мати не бачили, як зміню­ється їхня донька, стає замкнутою, як поволі гаснуть колись такі яскраві очі. Тільки синок своїм лепетанням міг якось розворушити її, вивести із стану дивного заціпеніння. Але ненадовго!

– Таню! – непокоїлася бабуся Катерина. – Що з тобою ді­ється?

– Здорова я, – кволо говорила Тетяна, намагаючись не дивитися в бабусині стурбовані очі.

– Розповіла б мені, – зітхала старенька, – відразу полегшало б! Легше, дівчинко, коли з кимось поділишся. Я ж тобі не чужа! І розра­джу, і допоможу, якщо це мені до снаги! Розкажи мені, дитино! Не ховай нічого в собі. Спопелить воно тебе, знищить!

– Нічого, бабусю, нічого…

А поза тим у віконце вже стукала справжня весна. Вона прийшла якось раптово, несподівано, ігноруючи календар, навіть глузуючи, насміхаючись із нього.

Однієї такої ночі до Тані тихенько постукала бабуся.

– Таню, Танечко, – одразу почала стара жінка, – я цілий вік прожила, багато бачила, багато знаю. Не крийся від мене, серденько! Розкажи, що тебе мнепокоїть. Та на тебе дивитися важко!

– Бабусю! Бабусю! – зойкнула Тетяна, впавши навколішки. – Господи! Що я наробила? Що я наробила?

Катерина тремтливими руками мовчки обхопила голову онуки, притулила до себе. Зрозуміла, що має справу з чимось вкрай серйозним. Не розпитувала більше. Мовчки чекала, також опустившись на коліна поряд. А Тетяна, міцно притулившись до бабусі, сповідалася їй.

Дивна реакція бабусі здивувала онуку.

– Мій гріх! – простогнала стара жінка і розпачливо замотала головою.

– Бабусю! Про що ти? Не наговорюй на себе! Я сама у всьому винувата!

– Мій гріх, – уперто повторювала Катерина, перелякано дивлячись на онуку, яка тепер чекала на бабусину сповідь. Чекала і не хотіла чути тієї сповіді.

– Я зустріла його в інституті, коли була такою ж молодою, як ти тепер, навіть молодшою. Тоді саме почали практикувати обмін студентами. Наших відправляли навчатися за кордон, а до нас привезли іноземців. Відразу, від першої зустрічі кохання накрило нас із головою, немов лавина. Ні він, ні я просто не мали сили опиратися тому почуттю. Нас тягнуло одне до одного з неймовірною силою. То було якесь божевілля!

– І що ж трапилось? – ледь чутно прошепотіла Тетяна, коли бабуся замовкла, видно, збираючись із силами, бо нелегко їй було, ох, нелегко сповідатися перед власною онукою.

– Трапилося те, що і мало трапитися. Я себе зганьбила, як уважав мій батько. А він, твій прадід, був генералом, високоморальним, дуже суворим, не терпів такого.

– І… і… що було далі? Що ти зробила?

– Не я зробила, – сумно усміхнулася бабуся. – Зі мною зробили.

– Що вони зробили?

– У мого батька був ад’ютант, молодий бравий лейтенант, закоханий у мене по самі вуха. Ось мої батьки і вирішили нас одружити. Звичайно, – помітивши подив і розгубленість у блакитних очах онуки, погодилась бабуся з її німим обуренням, – звичайно, стосовно нього це було не дуже гарно, але мій генерал думав тільки про свою безпутну доньку і про власну репутацію. Та й лейтенантові нічого було ображатися. Він отримував кохану дівчину за дружину, красуню, якою я тоді була, генераль­ську дочку, що дозволяло йому зробити карколомний злет у кар’єрі. Хоча, слід віддати йому належне, кар’єристом ніколи не був. А кохав мене по-справжньому. Так само потім любив і мою доньку, яку виховав і виростив, як свою.

– А далі? – не сказала – видихнула приголомшена Таня.

– Спочатку я дуже боялася, що дитя народиться таке, як його батько! Але коли вперше побачила бліде личко, біляве волоссячко і сірі очі своєї донечки, то повірила в Бога. Як я молилася тоді йому, як щиро дякувала! Ніхто ніколи у цілому світі так не молився! Ніхто й ніколи!.. Запевняю тебе! Повторний страх я відчула, коли твоя мама наро­джувала тебе. Я ж вивчала генетику і розуміла, що в моєї доньки теж може з’явитись таке дитя. Але й тут Бог зглянувся наді мною, допоміг мені! Знову допоміг!.. І я заспокоїлась зовсім. Остаточно! Але, Таню, дитинко моя! Ніщо в житті не минає безкарно! За все скоєне треба розплачуватися! Рано чи пізно. Ой, внучко! Чого ж ти мені не написала, не порадилася?

– Злякалась.

– Чого злякалась?.. Ти ж ні в чому не винувата!

– Не знаю… Уявила собі реакцію Генки… Ти ж знаєш, який він ревнивий! А тут ще й Лаура з такою ж проблемою… Бабусю! Я не знаю, як це сталося! Клянусь тобі, не знаю! В мене було таке враження, ніби я на себе збоку дивлюся, ніби то все не зі мною відбува­ється, а в якомусь  спектаклі. Господи! Що ж тепер робити? Як повернути назад свою дитину?

– Тепер не знаю… Ти мусиш рахуватися з бажанням Лаури… Чи віддасть вона назад твого сина? Що вона скаже своєму Томасові? Як пояснить усе скоєне? І про подію в парку доведеться розповісти.

– Ой, лишенько! – Тетяна вже нічого не тямила, тільки благально дивилася на бабусю великими переляканими очима.

Але того вечора вони нічого не змогли придумати.

Минали дні, тижні, місяці… Минув рік, другий… Світик підростав, дріботів кімнатами і щось лепетав своєю незрозумілою мовою. Тетяна з великим здивуванням помічала неймовірну схожість між своїм чоловіком і сином. Малюк був, як то кажуть, немов викапаний. Він сміявся так, як Геннадій, ходив так, як Геннадій, розмахуючи при ходьбі тільки однією рукою, як Геннадій, задумливо потирав перенісся, приглядаючись до нової іграшки. Вся рідня сприймала це як належне, а чоловік не спускав сина з рук! Він тепер дуже багато часу проводив зі Світиком. Постійно няньчився з ним удома, кілька разів брав його до себе в офіс, навіть одного разу захотів узяти сина з собою у відря­дження і відмовився від задуманого тільки тоді, коли Тетяна запротестувала, справедливо обурюючись, що хлопчик іще маленький для вояжів. Не можна сказати, що донечка Яна залишалася поза увагою батька, але вона вже формувалася в особистість зі своїм особливим, відокремленим дитячим світом і, дорослішаючи, більше тягнулась до матері.

Йшов час, і Тетяна потрохи забувала свого біологічного сина. Їй починало здаватись, що Світик – її власний син, що саме його вона його мама, а все решту їй приснилося в сні.

Якогось дня прийшов листоноша. Бабуся Катерина, яка відчинила, бо саме була у дворі, довго з нерозумінням крутила в руках великий довгастий конверт, що ряснів різнокольоровими печатками… І, не сказавши нікому нічого, понесла його у свою кімнату.

Пізно ввечері, зручно вмостившись у м’якому фотелі перед каміном, де палахкотів жаркий вогонь, Катерина розкрила конверт і піднесла до очей густо списані чітким почерком аркуші.

Мила Танья!

Я довго вагалася, перш ніж писати до тебе, але вирішила, що ти повинна знати правду. Зараз зберуся з духом і напишу те, що викличе в тебе до мене ненависть і зневагу, хоч я в тому, що сталося, не винна.

Спочатку хочу тобі написати, що малий Томас росте. Він здоровий і щасливий із нами, своїми названими батьками. Не турбуйся!.. Ми для нього робимо все, що можуть робити батьки для рідної дитини. Та він і є для нас рідним і єдиним, бо інших дітей, як сказали місцеві фахівці, в мене не буде. Вони навіть дивуються, як мені вдалось привести не світ здорову дитину. Чи справді здорова вона? Чи здорова та моя дитина, яка з’явилась від незнайомця в парку, яким був твій чоловік Геннадій?.. Так, Танья! Я його відразу впізнала, щойно вперше побачила, переступивши поріг твого будинку. І він мене упізнав! Якби ти була трішки спостережливішою, то помітила б відразу його стан при першій нашій зустрічі та натягнуті стосунки, що склалися між нами. Ми ніколи з ним не розмовляли, ніколи не залишались удвох наодинці, навіть намагалися не дивитись одне на одного. Він переживав, що я тобі про все розповім. Я мовчала… Поки жила в тебе, мовчала. Твоя рідня так тепло, по-родинному до мене ставилася, що я просто не мала права і рота розкривати. Так само, як тепер, коли перебуваю так далеко від тебе, я не маю права мовчати. Я знаю, що переверну долю своїм признанням, але ти повинна знати, що виховуєш рідного сина свого чоловіка. Прости мене, люба моя! Прости, благаю! Але щось мені підказує, що я роблю правильно. Я знаю: після цього листа ти не захочеш нічого про мене знати. Я ніколи не дочекаюсь від тебе відповіді, не знатиму, як росте мій синочок, не побачу його фотографій! Проте тепер, знаючи, що Геннадій є батьком Світика, ти полюбиш його більше, бо я бачила, як ти кохаєш свого чоловіка. А Світик – його зменшена копія.

Танья! Благаю! Прости Геннадія! Так сталося тоді!.. Хто любить, той завжди прощає!.. А ти його так кохаєш! Я буду молитися Богові, щоб ти його простила і щоб у вас усе було добре. Стосовно Томаса – будь ласка, все, що хочеш! Листи, фото, інтернет – усе до твоїх послуг. Одне твоє бажання – і ти його бачитимеш постійно. Якщо захочеш, звичайно!.. А не захочеш, я теж зрозумію. І твоє мовчання прийму як належне. Ти врятувала мене, моє сімейне життя, мою дитину! Не турбуйся про своє дитя. Ми його виховаємо справжньою людиною.

Учора не дописала лист. Не перечитую написане.

Не підписуюсь, бо відтепер моє ім’я викликатиме в тебе тільки неприязнь. Молю Бога, щоб твоя неприязнь не перейшла на мого сина, але сподіваюсь, що здоровий глузд усе ж візьме гору над почуттями. Дитя ні в чому не винне! І воно – Геннадієве! Прости і прощай назавжди!

Катерина мовчки опустила лист на коліна… Суперечливі почуття роїлись в голові. Першим порухом, звісно, було віднести лист онуці, але старенька і далі сиділа в кріслі й не мала сили відірвати від нього тіло.

Зима… Невдовзі Новий рік, Різдво… Ялинка і всі принади, пов’язані з зимовими святами. Довгоочікувана радість для онуків… Невже вона одним-єдиним словом зіпсує родині ті свята? Та річ не в святах. Вона цим листом зіпсує всім життя. Порив того вітру, війнувши їй в обличчя снігом і морозом, немов легеньку пір’їнку, підхопив із колін лист і поніс його прямісінько в камін. Мить – і густо списані аркуші спалахнули яскраво і переможно. Весело затанцювало пустотливе полум’я, перетворивши речові докази на купку сріблястого попелу. Старенька й охнути не встигла, як усе було скінчено. Вона розгублено дивилася в камін. Дивилася і не знала, чи був лист насправді, чи, може, вона задрімала в теплі і їй це все наснилося. А якщо і справді нічого не було? Нічогісінько!.. Охаючи і крекчучи, спотикаючись на кожному кроці, Катерина поплелася через усю кімнату міцно зачинити вікно…

Лідія ПІДВИСОЦЬКА.

Текст підготували – intermarium.news.

Головна картинка – firestock.

Источник