– Оленочко, я – твоя справжня мама, живу бідно і погано, хворію, допомога мені твоя потрібна. – Ось так! Матуся знайшлася! – Я обурювалася від її нахабства. – А чи не ти зіпхнули мене в дитбудинок? Тоді я тобі була не потрібна! Згадала через 40 років

75

Мені майже сорок, за кілька років буду святкувати увілей. Зараз я успішна, багата і щаслмва, у мене є люблячий чоловік, двоє чарівних дітей, великий будинок, дорога машина і улюблена робота. Але колись я про все це тільки могла помріяти. І мріяла у закутках дитбудинку, куди принесла мене рідна мати.

Я не пам’ятала ні своїх батьків, ні того, як потрапила в дитбудинок. Вихователі говорили, що батька мого посадили за крадіжку, а мама залишила мене, ще зовсім маленьку, у “вікні життя”. З тих пір я жила в дитбудинку.

Денис і Ліза удочерили мене уже тринадцятирічною. У цих людей вже було четверо прийомних дітей, а я стала п’ятою. Мої прийомні батьки прищепили нам важливі життєві цінності, і всі ми, їхні діти, змогли багато чого досягти в житті, стати успішниими.

Завдяки моїм новим батьками, я нарешті то серйозно взялася за навчання і майже на відмінно закінчила школу, а потім з легкістю вступила в престижний інститут. І там все йшло, як по маслу: перспективна робота, стажування, курси, я швидко піднімалася по кар’єрних сходах. На своїй роботі я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. А через кілька років народила один за одним двох погодок.

Денис і Ліза допомагали мені з дітьми, тому і в декреті я продовжувала працювати на півставки. Я так звикла, що ці люди – мої батьки, що про своїх справжніх родичів згадувала вкрай рідко, але одного разу все ж довелося …

Був вихідний день. Чоловік смажив шашлик, я поливала квіти, а діти грали у дворі нашого будинку. Раптом ми всі почули стукіт у хвіртку, чоловік пішов відкрити і покликав мене. Біля воріт стояла якась брудна жінка з запахом вчорашнього свята. Я не зрозуміла, що їй треба від мене особисто, жебраки зазвичай не вибирають з ким розмовляти …

– Оленко, здрастуй! Як твої справи? Дивлюся добре живеш … а про маму то зовсім забула …

– Що Вам потрібно, жінко? А з мамою моєю все добре, вчора бачилися.

– Ні, Оленочко, я – твоя справжня мама, живу бідно і погано, хворію, допомога мені твоя потрібна.

Я дивилася на цю пошарпану життям жінку і не могла повірити, що вона народила мене.

– Ось так! Матуся знайшлася! – Я обурювалася від її нахабства. – А чи не ти зіпхнули мене в дитбудинок? Тоді я тобі була не потрібна! Іди, я тобі допомагати не збираюся! Я зачинила хвіртку.

– Дочко, повернися!

Матуся довго так кричала, я винесла їй трохи грошей і сказала: – Це все чим я можу тобі допомогти. Прийдеш ще раз, викличу поліцію!

Фото ілюстративне