Мама тримала образу на свого батька. А мені і запитати навіть було ні в кого, що ж сталося тоді, багато років тому.

12

Все своє свідоме життя я жила з мамою удвох. А вона завжди твердила, що ніяких родичів у нас немає.

Так ми і жили. Але одного разу я побачила у мами дивний лист.

– Мамо, що за лист ти все ховаєш?

– Так, це з села, від діда, – махнула вона рукою і взялася за приготування вечері. Джерело

– А що у нас є дід? Ти говорила по твоїй лінії нікого вже не залишилося.

Мама на мить припинила кришити овочі, а потім продовжила з подвоєною швидкістю.

– Ну є..і що? Багато років тому я поїхала з дому, значить тоді не потрібна була, а зараз повинна все кинути і помчати йому на допомогу.

Вона заплакала, а я не знала що сказати. У нашій родині було не прийнято говорити про її рідню, я лише знала, що мама приїхала в місто відразу ж після школи, працювала, вчилася, жила в гуртожитку, потім з’явилася на світ я, а батько нас залишив ще до мого народження.

Мама тримала образу на своїх родичів. А мені і запитати навіть було ні в кого, що ж сталося тоді, багато років тому.

Увечері, коли мама заснула, я забрала тихенько лист з її кімнати і прочитала, почерк був гарний, місткий, явно не належав старій, хворій людині.

Писали, що дідусь зовсім зліг, йому необхідний хороший догляд та дорогі ліки. Просили по можливості маму забути колишні образи і свою гордість, адже йшлося про життя людини.

Підпису не було. Я глянула на адресу. Це село знаходилося зовсім недалеко від нашого міста, у подруги була дача в декількох кілометрах від нього. По шкірі пробіг холодок … я часто їздила до неї в гості, а поруч жив дідусь, ну як же так, чому мама так поступила з нами.

На наступний день я як завжди з ранку зібралася в університет, тільки захопила з собою ще гроші та сумку зі змінними речами і відправилася на автовокзал.

Вийшовши з автобуса я вдихнула на повні груди чисте, прозоре, як сльоза сільське повітря, йти довелося недовго, старий похилений будиночок стояв за кілька метрів від зупинки. Відкривши хвіртку я увійшла у двір.

– Ви до кого? – почула я чий то голос, дивлюся прямо під яблунею розташувалася жінка років сорока, перебираючи свіжозібрані гриби.

– Я до Семена Андрійовича, це мій дідусь.

– А, значить Шуркових дочка, – посміхнулася вона – ну здрастуй! Проходь в будинок, я чай поставлю, дід заснув після обіду. Трохи полегшало йому.

У будиночку було затишно і пахло пирогами. Поки жінка поралася біля плити, я змогла трохи її розглянути. Вражаюче, як вона була схожа на маму, той же погляд розпірних очей, чорне, як смола, волосся, навіть у мові була схожа інтонація.

З жінки я перевела очі на портрет на стіні, це була стара вицвіла фотографія, де були зображені усміхнені чоловік і жінка з двома маленькими дівчатками дуже схожими один на одного.

Вловивши мій погляд жінка сказала:

– Це ми з твоєю мамою і наші батьки. Я – Софія, її сестра і твоя тітка, – посміхнулася вона.

– Дуже приємно. Чому я про вас жодного разу не чула. Мама наполегливо твердила, що у нас немає ніякої рідні.

Вона зітхнула, сіла за стіл, і почала розливати чай по чашках.

– Має сильну образу твоя мати на нас. Я народилася слабкою, часто хворіла, наша мама не вилазила зі мною з лікарень, батько ясна річ працював і вдень і вночі, щоб прогодувати нас, так оплатити лікування.

Шура жила спочатку з бабусею, а потім частенько тато залишав її у сусідки. Природно практично всю батьківську увагу приділялося мені. З дитинства вона вбила собі в голову, що її ніхто не любить і ні кому вона не потрібна, навіть коли все ніби як і налагодилося. Отримавши атестат, Шура поїхала в місто, більше ми її не бачили.

Вона зітхнула і додала.

– Ти пий чай, голодна з дороги напевно, зараз мої набіжать всі зметуть. Двоє діток у мене – Оленка і Льоня, одна піднімаю, давно вже питали чи є у нас хто з рідні, ось вже зрадіють.

Того вечора я познайомилася з дідусем і двоюрідними братом з сестрою. Мені були всі дуже раді, а я нарешті то зрозуміла, що це таке коли говорять про велику і дружну сім’ю, яка зібралася за одним столом. Я пробула в гостях ще кілька днів, купила всі необхідні ліки.

Кілька разів дзвонила мама і просила негайно їхати додому, але я не могла залишити діда, а тітка фізично не встигала працювати і дивитися за батьком.

– Ось злетиш з бюджету, хто буде твою освіту оплачувати? – кричала в трубку мама – я для тебе все зробила, ночами не спала, виховувала, а де ти зараз? З людьми, які і пальцем не вдарили, щоб щось для нас зробити.

– Мамо, ти про що? Ти ж навіть адресу свою не повідомляла п’ятнадцять років … чужі, рідні … Він в першу чергу мій дід. А вже події минулої давнини пора б і забути … Йому догляд потрібен, турбота. Раз ти не їдеш, з ним буду я. До речі у тебе прекрасна сестра і племінники. Даремно ти так, мамо…

Вона кидала трубку, злилася, набирала знову, але наші розмови ні до чого не приводили.

Через тиждень я повернулася в місто, треба було продовжувати навчання, у мене йшов випускний курс, а серце моє було на місці.

Гроші, які вдавалося заробити розклеюванням оголошень і кількома годинами репетиторства в тиждень я відправляла в село. Але це звичайно були сущі копійки.

Відносини з мамою нагадували натягнуті струни, якось вона навіть примудрилася заховати мій паспорт, щоб я залишилася в місті на святкові вихідні, замість поїздки в село.

Так пролетів рік, в суєті, турботах і постійні сварки і скандали.

Отримавши на руки диплом я тут же зібрала речі, і поїхала.

У селі тітка домовилася для мене щодо роботи в школі, життя пішло своєю чергою. Дідусь вже вставав на ноги і робив невеликі прогулянки по саду, він був мені дуже радий. Але очі залишалися сумними, він чекав дочку.

Вересень наповнив моє життя суєтою і приємними клопотами, мені дали першокласників, я їх так полюбила, що кожен день бігла на роботу немов на свято.

А тут краєм ока стала помічати, що мені симпатизує наш учитель історії, теж недавній випускник міського вузу, і що його теж в село то занесло, думалося мені, звичайно, всі в місто рвуться. А тут…

– Анюто, ти б не списувала Олексія з рахунків, – шепотіла бувало тітка – хлопець хороший, руки з того місця ростуть, он будинок який збудував. А то що в місті не залишився, так бабка у нього тут, одна однісінька, сам він сирота, ось і живуть.

Незабаром Олексій запросив мене на побачення, так і закрутився наш роман. Він став заходити до нас додому, дідусь схвалив мій вибір, а коли Льоша зробив мені пропозицію – благословив нас.

Весілля було призначено на кінець квітня, я заздалегідь повідомила мамі про це листом. Відповіді не було, мені було дуже прикро, що в такий важливий день її не буде зі мною поруч.

Напередодні дня одруження, коли ми з тіткою і двома моїми подругами клопоталися на кухні, готуючись до майбутнього торжества, в двері тихо постукали …

Я кинулася відкривати. На порозі стояла мама. Побачивши мене, вона заплакала.

– Я … я зовсім ненадовго, ось привітати тебе приїхала …

Я запросила її увійти, але вона не наважувалася зробити й кроку. Тут з кухні прибігла тітка, почувши наші голоси вийшов дідусь.

Він обійняв дочку, вони ще довго стояли витираючи один одному сльози. Дідусь щось говорив мамі напівпошепки, а вона плакала.

Ось уже багато років я живу в селі, у мене велика і дружна сім’я, підростають діти, я як і раніше веду уроки в початкових класах, а найголовніше нарешті то я знайшла рідних людей, яких колись мати вважала чужими.

Мама нікуди не поїхала, нарешті вона помирилася з батьком і сестрою, а те, що було в минулому, нехай там і залишається.