— А тепер доню, головне. Навіщо я тобі це розповідаю. Насамперед, ти перша, кому я вилила душу, як на сповіді. Навіть моя найближча подруга Валентина нічого за всі ці роки не знала. По-друге, дивлюсь я на тебе і на твої стосунки з чоловіком і бачу, що не повинно так бути. Поклади руку на серце і зізнайся, що ти ж його не любила, коли виходила заміж. Що вас тримає? Розумію, що фінансово залежна від нього, як я була все життя. Але ж тобі ще і 30-ти немає. Доню, забирай Олежика і поживи кілька місяців у мене. Може, Володимир одумається. А ні

13

Оксана просто не вірила своїм вухам. Її така правильна, добропорядна матір, яка завжди була для неї ідеалом дружини, виявляється довгий час мала ще одного чоловіка. І лише тепер, після виpоку лікарів, жінка вирішила відкритися доньці.

Можливо, якби Оксана не прийшла до матері знову із заплаканими очима, матір так би і забрала свою таємницю. Донька, заміжня вже сім років, у шлюбі щастя не мала. Терпіла чоловікові походеньки і зникнення на кілька днів, бо була цілком залежною від нього фінансово, не працювала. Коли Наталя Миколаївна вперше побачила доньку в такому стані, пробувала говорити із зятем Володимиром. Але все було марно. А потім просто порадила доньці повернутися з онуком в батьківський дім. Та Оксана не наважувалась. Йти працювати? Ні, це було не для неї. Вона і не знала за що зачепитись.

— Що, знову вдома не ночував? — важко дихаючи, запитала матір.

— Мамо, прошу тебе, не треба. Як ти? Лiки приймала?

— Які лiки, доню? Ти ж знаєш, що мені вже нічого не допоможе. Але я хочу тобі дещо розповісти. Знаю, що ти не поспішаєш. Послухай і не суди мене.

На цьому слові жінка замовкла, обдумуючи, з чого почати. Вона дивилася на картину на стіні, збираючись із думками.

— Ти знаєш, Оксано, що ми з твоїм батьком завжди були щасливою сім’єю. Так нас сприймали оточуючі, рідні, друзі. А я і справді була щасливою жінкою: Микола ні в чому мені не відмовляв, шанував, а про те, щоб так, як твій, десь загуляти чи бучу вчинити — цього ніколи не було, — почала розповідь жінка. — Та що тобі казати. Ти росла і сама все бачила. У домі був лад, достаток і я вважаю, що це завдяки моїй підтримці твій батько став тим, хто є зараз. Ти ще була маленькою, коли ми з ним в часи безгрошів’я ходили здавали півлітрові банки в магазини, аби поміняти їх на товар. Обоє з вищою освітою. Сьогодні це просто смішно, а тоді ми так обурювались, що змушені це робити… Як зараз пам’ятаю, 91-й рік, день святого Валентина. Я повернулась з роботи зі звісткою, що у найближчі два місяці зарплати чекати не варто. Натомість батько на свою чекову книжку купив продуктів, які в їхньому магазині коштували вдвічі дорожче, ніж на базарі, і влаштував справжню святкову вечерю. Правда, його картопля тоді пригоріла, але навіть це не зіпсувало свято…

А потім усе поступово стало налагоджуватися. Правда, не в країні, а у нас. Батька “помітили” і вже за кілька років його знали навіть в області. Але його робота стала витісняти наші стосунки на задній план. Він повертався завжди втомлений. Іноді просто за столом засинав. Я розуміла, що йому важко, бо вставав о п’ятій ранку, повертався після дев’ятої вечора. Йому навіть поїсти оті дзвінки не давали спокійно. Микола просто перестав чути мене, приходив, розказував про свої проблеми, а я сиділа і зі співчуттям кивала головою. На усіх прийомах, ювілеях і його корпоративних заходах я завжди була поруч: всміхалась, жартувала, підтримувала бесіди з людьми, які були мені такі нецікаві і далекі. Я мусила це робити. Насправді ж мені так хотілося, аби він знову став отим, колишнім Миколою, який так щиро кохав мене до весілля…

Йшли роки. І я жила по інерції. Заради сім’ї. Заради тебе. І все би, може, так і було, якби не випадкова зустріч, — матір замовкла на кілька хвилин і взяла у руки склянку з водою. Жадібно зробила кілька ковтків, усміхнулась і знову поринула у спогади.

— Я отримала запрошення на 15-ту річницю випуску в інституті. Одразу сказала про це Миколі. Але у нього, як завжди, не виходило поїхати зі мною, тому до Львова я вирушила сама. Червнева погода просто всміхалась нам, ми жартували, навперебій розпитували одне одного про сім’ї, роботу, згадували навчання. Збирались ми з шостої до сьомої вечора. Але після обумовленого часу вирішили ще трошки зачекати, адже дехто мав приїхати здалеку, — матір знову замовкла. Зітхнула. — Я досі пам’ятаю цей момент. Він йшов з букетом троянд і вже здалеку помітив мене у юрбі, всміхнувся, першим вручив квітку мені, а потім решті одногрупниць. Вадим, корінний львів’янин, був закоханий у мене ще з першого курсу. А я ніколи не сприймала його як чоловіка, просто як друга. Якось кілька разів навіть обманула його: не прийшла на побачення…

Він не був на попередніх зустрічах. Казали, що він працював за кордоном. Усі кинулись до нього із запитаннями, а він весь час дивився на мене. Нарешті підійшов, взяв мої руки у свої. Поцілував і тихо запитав: “Ну як ти, Наталочко? Я дуже радий тебе бачити!” У той момент між нами ніби пройшла якась іскра…

Коли в ресторані ми, на диво, одночасно вийшли в коридор, він узяв мене на руки і поніс на вулицю, за ріг. Обнімав, казав, що приїхав з Німеччини заради мене, згадував ті моменти інститутського життя, які навіть не пам’ятала. Уявляєш, він пам’ятав навіть фасон і колір плаття, в якому я була на випускному.

Він був одружений. Розповів, що шукав дружину, схожу на мене. Її теж звали Наталя, вона була Овном за гороскопом, як і я. Але життя не склалося — душу обманути не вдалося, та і дружина більше любила його гроші, аніж його самого.

Я слухала це все і не вірила своїм вухам. А потім… потім ми пішли в гoтeль… Сходами він знову ніс мене на руках. Подумати, двоє сорокарічних дорослих людей просто зійшли з розуму! Він поводився, як юнак, який вперше був з дівчиною. Говорив, що це найщасливіший день у його житті…

Світанок настав так швидко! І я не шкодувала про те, що сталося. Як не дивно, але почуття провини не відчувала ні на грам. Я була просто на сьомому небі! Ми так і не повернулись у ресторан. Прощання з Вадимом було справжнім випробуванням, бо у моїй душі ніби щось перевернулося.

Жінка знову замовкла на кілька хвилин і після паузи продовжила:

— Уже наступного дня Вадим надіслав мені есемеску, і щодня телефонував в один і той же час, вранці, коли я діставалась на роботу, аби ніхто не чув наших розмов. Я була просто щасливою і стала по-новому дивитися на світ і ніби помолодшала. Стала помічати речі, на які раніше уваги не звертала, всміхалась чистому небу і щоранку прокидалась у доброму настрої.

Ми знову зустрілись через два тижні перед його від’їздом до Німеччини. Він приїхав до нашого міста, чекав мене з величезним букетом білих троянд. Тоді квіти так і залишились там у номері затишного готельчику.

Одного разу навіть на три дні полетіти в Туреччину на море… Наступні півроку ми жили тільки телефонним спілкуванням. Я розповідала йому буденні речі, яких ніколи не чув твій батько. Вірніше, не хотів чути. А Вадим… знаєш, він просто став моїм найкращим другом, який тільки по першому “алло” відчував мій настрій. Пам’ятаєш, як ти прийшла до мене вночі і проплакала всю ніч? Напевне, на ранок мій голос видав материнську турботу. Я не хотіла розповідати йому про це, але Вадим подумав, що сталося щось у мене особисто, а на мої відмовки заявив, що завтра сяде у літак і прилетить в Україну. Я знала, що він може це зробити, тому і розповіла про твої проблеми…

А потім він знову приїхав в Україну. На два тижні по справах фірми. Ми зустрічалися двічі і кожного разу я почувалася королевою. Після року розлуки він кілька місяців працював в Україні і наші зустрічі стали щотижневими. Знаєш, найдивніше, що твій батько нічого не помічав…

Микола не помітив, як кілька місяців тому я почала худнути. Якось на роботі мені навіть “швидку” викликали. Але коли увечері я хотіла йому розповісти про це, як завжди, задзвонив телефон і він, на ходу взуваючи туфлі, викликав машину і кудись помчався. “Потім, Наталю, потім”, — кинув він на порозі, але потім мені просто не захотілося йому нічого розповідати. Мені було так важко! Душа просто розривалася! Але і Вадиму я нічого не розповідала.

Знаєш, Оксано, якби, може, я раніше звернулась до спеціалістів, ще б можна було щось поправити. Та я, напевне, підсвідомо цього не хотіла: знала, що сім’ю не маю права покинути, а Вадим… Вадим, якби дізнався про мою проблему одразу би примчався. Тому я довго думала і вирішила сказати йому, що чоловік почав про щось здогадуватися, що у наших стосунках треба поставити крапку. Це була дуже важка розмова: я не вміла обманювати, а він наполягав, щоб я сказала це йому в очі. Тому після неї я поміняла номер мобільного. Так, Оксано, я його не загубила, а свідомо пішла на такий крок.

— А тепер доню, головне. Навіщо я тобі це розповідаю. Насамперед, ти перша, кому я вилила душу, як на сповіді. Навіть моя найближча подруга Валентина нічого за всі ці роки не знала. По-друге, дивлюсь я на тебе і на твої стосунки з чоловіком і бачу, що не повинно так бути. Поклади руку на серце і зізнайся, що ти ж його не любила, коли виходила заміж. Що вас тримає? Розумію, що фінансово залежна від нього, як я була все життя. Але ж тобі ще і 30-ти немає. Доню, забирай Олежика і поживи кілька місяців у мене. Може, Володимир одумається. А ні…

Я завжди помічала, як дивиться на тебе наш сусід Ігор. Він часто розпитує про тебе, цікавиться малим. Ні, ти не подумай, що я вже тебе починаю сватати. Просто я хочу, щоб ти була щасливою. Кожна жінка має право на щастя! Ти заслуговуєш його, доню! Обіцяй, що подумаєш над моєю пропозицією, — благала матір і Оксана тільки і могла що витирати сльози.

…Через тиждень Оксана з Олежиком перебралися у батьківський дім. А за місяць Наталі Миколаївни не стало. Через півроку на свіжому горбику землі, серед снігу з’явився величезний букет білих троянд. Її улюблених.

За матеріалами – Українське Слово.

Автор – Діана РУДЕНКО

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Источник