А коли повернувся Панас з Америки, ступив на рідне подвір’я і зажурився. Добротна хатина заросла бур’янами, зяяла чорними дірами замість вікон. Дверей не було. Все, що було в будинку, зникло. Походив подвір’ям, зайшов у хату, де вітер гуляв, – і заплакав. Надворі осінь, а він без даху. «Оце так вберегли «добрі» сусіди», – подумав і пошкандибав до свого однолітка Петра, мовляв, пусти перезимувати. Той промимрив щось і відмовив. Повз хату якраз йшов сільський голова

60

А коли повернувся Панас з Америки, ступив на рідне подвір’я і зажурився. Добротна хатина заросла бур’янами, зяяла чорними дірами замість вікон. Дверей не було. Все, що було в будинку, зникло. Походив подвір’ям, зайшов у хату, де вітер гуляв, – і заплакав. Надворі осінь, а він без даху. «Оце так вберегли «добрі» сусіди», – подумав і пошкандибав до свого однолітка Петра, мовляв, пусти перезимувати. Той промимрив щось і відмовив. Повз хату якраз йшов сільський голова, який пошкодував старенького. Інколи важко зрозуміти людей, для яких нічого святого немає. Для яких якись старенький шкаф стоїть вище людської гідності. Хіба на чужому нещасті можна розбагатіти, чи отримати власне щастя?

Старий Панас не міг втриматися від сліз. Добротна хатина заросла бур’янами, зяяла чорними дірами замість вікон. Дверей не було. Він ступив на поріг і жахнувся: все, що було в будинку, зникло. «Розтягнули, вражі діти, – подумав чоловік. – Мої «добрі» односельчани «потрудилися»… А казали ж, доглядатимуть, коли виряджали за океан. От і доглянули…» За матеріалами Вісник К

* * *

Панас з Мариною одружилися зовсім юними. Були однолітками, знали один одного з дитинства, тож довго не залицялися. А попросили благословення у батьків на шлюб відразу, як виповнилося по сімнадцять. Сім’ї в обох багатодітні, тож рідні не були проти, аби позбутися одного рота. Якось скинулися і купили молодятам хатину. «А решту наживете самі, бо ж не ліниві обоє, – казали на скромному весіллі, яке справили у п’ятдесятих роках минулого століття. – Тож тільки б здоров’я було…» А воно таки ні Панаса, ні Марину не підводило. Він працював у колгоспі, згодом – на підприємстві, яке займалося осушенням боліт. Жінка також трудилася у ланці. Та одне за одним покотилися, як горох, діти й мати доглядала за ними. А вдома ще й тримала чимале господарство. Свині, корова, птиця. Хотіли нажити коня, та в радянські часи настав такий період, коли за утримання скакунця можна було й штраф заробити. Навіть прокурор до Панаса приїжджав, коли він розжився на лоша. Довелося збути у колгосп. А от бички у господарстві утримував. Марина носила мішками для них траву та зілля з городу. Вигодовувала таких, що чоловік не раз жартував:

– Не худобину, а вагона вигодувала. Ще б мене так кормила…

– Тебе? Тоді тільки лежатимеш. А хто ж працюватиме?

Тож саме з праці подружжя розширило хату, хоч інколи, як казав господар дому, доводилося ходити в одних шкарпетках.

…П’ятеро дітей швидко виросли. «Коли ж? – думала Марина, в якої давно з’явилася сивина на скронях. – Уже й перший з дому пішов…»

Василько відразу вступив до вузу, бо ж був башковитим.

– Уже не вернеться додому… Не вернеться, – казала Панасові, коли випроводжали на навчання найстаршого. – А там і інші вилетять…

– Не скигли. Ми що, дітей годували, щоб вони нам зад підтирали. Ми їх годували, щоб вони хорошими людьми стали, нікому зла не робили, щоб нас за них люди не кляли… Жінко, не будь власницею-егоїсткою. Аби їм добре жилося, то й нам радість буде. А радість здоров’я додає… – підморгнув дружині чоловік.

* * *

Через кілька років пішов з дому й другий син, а там – і три доньки. Синів доля відразу закинула до Америки, потому вони потягнули туди і сестер з сім’ями. Марина сплеснула в долоні, та де там… Далеко, коли ж приїжджатимуть? А діти не барилися, кожного року, а таки хтось навідається до батьківської хати. І старі батьки змирилися: що тут робити дітям? Колгосп, який своїми мозолями будували, розвалили злодюги. Кілька підприємств також на ладан дихають. Он молодь по закордонах працює. Хто не зміг адаптуватися до жорстокої реальності, пропадають в селі…

– Таки добре, що наші виїхали, – тихцем казала Марина чоловікові, коли бачила біля магазину молодих неохайних чоловіків. – Наші всі при роботі, мають будинки, машини, а головне, що порядні й усе добре в сім’ях.

Не припиняли працювати й батьки, хоч давно вже вийшли на заслужений відпочинок. То за кордоном старі подорожують, а в Україні найдальша подорож – хіба що до найближчого міста по продукти, яких не можна купити у сільській крамниці. Тож Панас уже й не пам’ятав, коли вибирався до райцентру. Ага, коли зубні протези робив? Торік. Хотів уже й без них віку дожити, але діти з-за океану приїхали, нагримали:

– Ви не бомж. Ви господар, і світити щербатим ротом не годиться.

Тож посадили діда в авто (воно простоювало у Панасовому гаражі від літа до літа, допоки хтось із синів не приїде) і помчали до стоматолога…

Коли від’їжджали, наказували батькам стежити за своїм здоров’ям. Ті ствердно кивали головами, але яке там здоров’я, коли корова накульгує, треба до ветлікаря, у свині – рожа, птиця якась квола… Більше дбали про здоров’я живності, ніж про власне… Тож якось Маринину серденько підвело, і вона впала. «Швидка» приїхала, щоб тільки зафіксувати, що жінки не стало. Хоронили її без дітей. Ті не встигли з Америки так швидко добратися. Як могли, втішали батька по телефону і впевнено обіцяли, що приїдуть улітку і заберуть його до себе.

– Тож потроху продавай, тату, те господарство, – казав старший син.

Спочатку старий збув авто, згодом – корову. Та коли приїхали дочки, то таки вмовили батька поїхати з ними.

– А як же хата? – казав дід. – Ми ж так старалися, щоб її збудувати…

– А хіба не ви нам казали, що ніщо не вічне… – у відповідь дочки.

– Не переживай, доглянемо, – кивали сусіди. – Повернешся – нікуди не дінуться твої хороми.

– Ви ж догляньте… – благав Панас.

Його гостина у дітей затягнулася на цілий рік. Чи думали односельці, що дід повернеться, чи ні, але найперше спритники повиносили з сараю все металеве: відра, стару заржавілу січкарню, вила, копачки. Потім (мабуть, всевидющі сільські жіночки) викопали з клумби багаторічні квіти, які садила ще Марина: тюльпани, ромашки і півонії. Добралися й до самої хати. Помалу почало зникати із вікон… скло, а згодом повиривали, як кажуть і самі шибки. Зник з дверей замок… «Добрі» односельчани почали господарювати і в самій хаті: винесли посуд, і навіть… стару шафу. Хто це зробив, ніхто не знає. Але орудував не один, бо щоб винести старі важкі меблі з оселі, потрібно попотіти чотирьом дужим чоловікам. Мабуть, ніхто із селян уже й не думав, що Панас чкурне з-за океану назад. Бо хто від добра тікає? Але його душа хотіла додому. І діти діда відпустили…

…Він ступив на рідне подвір’я і жахнувся. Все, як після війни. Не здивувався, бо й сам раніше бачив кілька закинутих хат у селі, де «похазяйнували» охочі до чужого. Але щоб за рік так рознесли… Походив подвір’ям, зайшов у хату, де вітер гуляв, – і заплакав. Надворі осінь, а він без даху. «Оце так вберегли «добрі» сусіди», – подумав і пошкандибав до свого однолітка Петра, мовляв, пусти перезимувати. Той промимрив щось і відмовив. Де не візьмись – сільський голова. Він і запропонував Панасові на деякий час поселитися у сусідньому селі у притулку для старих. І що робити? Не почнеш же хату ремонтувати в дощ і холод. Довелося змиритися…

…Як там жилося Панасові, він не розповідає. Але надивився на тих старих. Багато хто має дітей, а залишився сам на сам із немічністю. А він? І хату мав, і діти не бідні… Гріла думка, що вони приїдуть і відновлять дім. Насилу дочекався літа – сини з’їхалися і таки зробили ремонт, замовили нові вікна, двері. І хата засяяла. Ожив і дід.

– Тепер ні ногою з хати. І нікого сюди не пущу… Хіба що вже геть не здужатиму ходити, то тоді везіть, куди хочете… А поки на своїх – з дому ні-ні…

Тетяна ХУТІРСЬКА

Фото ілюстративне, з вільних джерел


Источник